Автор: Serguey Shinder
Довгий час я боявся ставити запитання, які здавалися дурними. На нараді, коли всі кивали, ніби все зрозуміло, я теж кивав — навіть якщо не розумів. Мовчав, щоб не виглядати єдиним, хто не встиг. Мені здавалося, що поставити просте запитання — означає розписатися у власній некомпетентності перед усіма.
Ця мовчанка коштувала мені дорого. Я йшов із нарад із прогалинами в розумінні, які потім доводилося закривати наодинці, витрачаючи час. Гірше — я іноді будував роботу на припущеннях, які виявлялися хибними, бо не наважився перепитати одну очевидну річ на початку. Мій страх виглядати дурним раз за разом робив мене менш ефективним.
Перелом стався, коли я побачив, як найдосвідченіша людина в кімнаті спокійно спитала саме те «дурне» запитання, яке крутилося в мене в голові. Без тіні збентеження. І виявилося, що половина кімнати теж цього не розуміла — просто всі мовчали, як і я. Її запитання не зробило її слабшою в очах інших. Воно зробило її ціннішою, бо прояснило те, від чого залежала вся розмова.
Тоді я зрозумів дещо звільняюче: впевненість ставити прості запитання — це ознака сили, а не слабкості. Той, хто справді знає свою справу, не боїться сказати «зачекайте, поясніть». Страх перепитати — це майже завжди страх еґо, а не брак розуму. І платить за це еґо не одна людина, а вся команда, яка рухається далі на хибному спільному припущенні.
Тепер я ставлю «дурні» запитання без сорому. Часто вони виявляються не дурними взагалі — а саме тими, які всім треба було почути. Я перестав плутати «я цього не розумію» з «я недостатньо розумний». Перше легко виправити одним запитанням. Друге — це вирок, який я марно виносив собі сам.
– Serguey Asael Shinder
Leave a comment